Ми проповідуємо Христа розп’ятого?

«…ми проповідуємо Христа розп’ятого, для юдеїв згіршення, а для греків безумство»

«Ми проповідуємо Христа розп’ятого» - наскільки простий, ємний, влучний і лаконічний лозунг мали перші християни! Найголовніше – він відповідав суті їхніх дій, принаймні автора цих слів і його близьких соратників.

Минуло двадцять віків... Християнство існує досі саме завдяки тому, що у всі часи після з’явлення Божого Сина на землю були ті, хто проповідував Христа. Істинні проповідники матимуть нагороду від Бога та участь у Його царстві.

А ось декілька висловів сучасників про те, яким є християнство сьогодні.

«Сучасний християнин далекий від християнства».

«Історія знала тільки одного християнина».

«Сучасне християнство – це те, з чим сам Христос боровся».

Звісно – це суб’єктивні  міркування людей, можливо, далеких від релігії. Проте вони щирі і ґрунтуються на певних реальних спостереженнях. Що спричинило таку девальвацію поваги до тих, хто сьогодні називаються християнами?

У наших церквах на чільному місці вималювані золотом слова «Ми проповідуємо Христа…» Безсумнівно, це – незаперечний факт…в межах церковних стін.

«Ми проповідуємо Христа…» - читаємо на біг-бордах… Що думає про ці написи атеїст чи наближений до християнства? Гадаю, головне, що б воліли побачити за цим гаслом люди, – віру, зіткану з діл!

Ми проповідуємо Христа, тобто добру новину про спасіння, найчастіше одне одному у церкві або в кращому випадку кільком світським людям, що певним чином потрапили до нашого кола.

Дехто з нас проповідують Христа через газети, журнали, радіо,телепередачі – багато слів – великих святих істин… Слава Богу за чудовий час вільної проповіді! Вкладаємо немало ресурсів, сил, сіємо…

Тільки Богові відомо, скількох душ досягають ці засоби. Іноді виникає сумнів – чи багатьох?..

Я хочу запитати себе і решти християн – чи проповідуємо ми Христа так, як цього хоче Він? І бачу в цьому процесі принаймні кілька недоліків.

Проповідувати Христа – маю тут на увазі первісну суть цього слова: звіщати про спасіння, зокрема в нашому «християнському», напіватеїстичному, а напівязичницькому суспільстві.

Отже, чи є наша проповідь адресною? Чи говоримо ми віч-на-віч з людьми, які справді не знають найважливішого? Як оцінити це? Припустимо, окремо взятий проповідник виступив у церкві з проповіддю про спасіння перед віруючими 20 разів на рік. Звісно, це подіяло на зміцнення віри християн. Скільком невіруючим розповів цей же проповідник про Христа? Скільки християн наслідували його заклик – іти в світ і проповідувати? Який відсоток своїх зусиль щодо проповіді ми втілюємо для тих, хто її потребує насамперед? Чи не осідають цінні Божі істини в умах тих людей, яким вони вже відомі? Чи є така проповідь ефективною? Чи знає наш сусіда, про що ми проповідуємо? Що ми сповідуємо?

Що стримує нас робити це? Острах перед тим, як мої слова сприймуть? Чи мені повірять? Чи мене не осудять? Що ж – тут відповідь неоднозначна: і не сприймуть, і не повірять, і осудять.  Це буде здійснення пророцтва: «Блаженні ви будете, коли люди зненавидять вас, і коли проженуть вас, і ганьбитимуть, і знеславлять, як зле, ім'я ваше за Людського Сина».(Лук.6:22)

У страху за те, що МЕНЕ не сприймуть, є левова частка егоїзму: постраждає моя репутація! З мене насміхатимуться! Мені буде соромно…

Про такий острах Ісус говорить: «Горе вам, як усі люди про вас говоритимуть добре, бо так само чинили фальшивим пророкам батьки їхні!» Лук.6:26

Гадаю, Бог розуміє стан людини, яка боїться проповідувати. Тому Сам Господь обіцяє зміцнювати нас в час, коли ми виходимо за рамки церкви у грізний світ, як ягнята до вовків. «Я Господь, Бог твій,.. відчини свої уста і Я їх наповню!» (Пс.80:11)

Пригадаймо, про що серед іншого молилися перші християни: «… споглянь, Господи, на їхні погрози, і дай Своїм рабам із повною сміливістю слово Твоє повідати, коли руку Свою простягатимеш Ти на оздоровлення, і щоб знамена та чуда чинились Ім'ям Твого Святого Отрока Ісуса». Чи молимося ми за тих, хто проповідує, щоб Бог дав їм сміливості, як навчав Павло: «щоб дане було мені слово відкрити уста свої, і зо сміливістю провіщати таємницю Євангелії»? (Еф.6:19)

Результатом молитви було те, що «затряслося те місце, де зібрались були, і переповнилися всі Святим Духом, і зачали говорити Слово Боже з сміливістю!»(Дiї.4:29-31)

Молімося про цю святу сміливість. Її відбирає сатана, щоб не допустити спасіння і спаплюжити плід нашого служіння.

Доводилося чути «проповіді» деяких християн, що насправді були мало не сварками. Тут тобі і суперечки про ікони, і про мощі, і про те, що ми, мовляв, на відміну від вас не п’ємо спиртного… Що проповідують ці віруючі? Зважаючи на тон, яким часто ведеться така розмова, то – тільки розбрат, незадоволення і замість прихильності – супротив ідеї спасіння.

Дивовижно, як Бог давав мудрості апостолам розуміти невіруючих людей, ставати на їхнє місце і делікатнодопомагати розуміти істинуз позиції їхніх знань, культури, цінностей. «Від усіх бувши вільний, я зробився рабом для всіх, щоб найбільше придбати.Для юдеїв я був, як юдей, щоб юдеїв придбати; для підзаконних був, як підзаконний, хоч сам підзаконним не бувши, щоб придбати підзаконних.Для тих, хто без Закону, я був беззаконний, не бувши беззаконний Богові, а законний Христові, щоб придбати беззаконних. Для слабих, як слабий, щоб придбати слабих. Для всіх я був усе, щоб спасти бодай деяких. А це я роблю для Євангелії, щоб стати її спільником» - каже Павло. (1Кор.9:19-23) Який чудовий методдля сучасної євангелізації! Зрозумій позицію атеїста, рунвірівця, православного, щоб придбати його - не агресією, а любов’ю.Чи проповідуємо ми Христа аж до тих пір, поки нас не вважатимуть безумними («для греків безумство»)? Чи прагнемо замість цього мати вигляд респектабельної поважної людини?

Отож, що ми проповідуємо? Власну зверхність, всезнання, праведність чи розп’ятого Христа? «…ми не себе самих проповідуємо, але Христа Ісуса, Господа» - пише апостол Павло. Було б добре пригадувати ці слова щоразу, коли є можливість проповідувати.

Найголовніша перепона невіруючим на шляху до християнства – це… самі християни.Багато їх кажуть про себе, що є світлом, а насправді – пітьмою. Вустами вони проповідують Христа, а серце їхнє далеко від Нього. Вони докладають зусиль, щоб бодай когось навернути в віру, але власним нечестивим прикладом роблять ту людину гіршою від себе. Поділення, сварки, обмови, заздрість та інші численні гріхи віруючих є перешкодою в проповіді. Ніхто не знає статистики скільки душ, що потребують спасіння, спіткнулися об черствість та нечестивість так званих християн. Бог знає про це.

Люди світу мало зважають на наші слова. Вони теж непогано знають теорію –як треба жити. Але вони спостерігають за нашими вчинками. Ми можемо вважатися надто духовними, але не подавати нужденному, не простити образи, не позичити тому, хто просить, не поступитися місцем навіть у церкві. Я знаю жінку ,яка не ходить у церкву саме через те, що її там не дали місця. Виявляється вона хотіла сісти там, де хтось інший сидить постійно. Як шкода, що бронюючи місця у домі молитви, ми можемо не мати їх у Божому царстві.

Чи не є лозунг «Я проповідую Христа» тільки гучною декларацією, не підтвердженою життям?

Християнство буде поширюватися аж до приходу Христа. І це завдяки тим, на жаль, небагатьом вірним, які насправді проповідують Христа розп’ятого.  Ви проповідуєте Христа?

Анатолій Мельник, церква "Дім Євангелія", м. Хмельницький