Я не знаю, що Господь приготував для мене в майбутньому, але я довіряю Йому і спокійна...Свідчення Оксани Богомаз

«Бо Я знаю ті думки, які маю про вас, - говорить Господь,

- думки спокою, а не на зло, щоб дати вам майбутнє та надію»

(Єреміі 29:11)

Свідчення Оксани Богомаз Я думаю, мій шлях до Бога почався ще до мого народження. Господь контролює, направляє і веде мене Своїм шляхом.

Так сталось, що через кілька років після мого народження в чудовому маленькому містечку на Львівщині, мої батьки переїхали в Хмельницьку область, у м. Дунаївці, хоча в цьому місті у нас не було ніяких родичів і знайомих.

І тут пройшло моє дитинство, котре нічим особливим не відрізнялось від дитинства моїх ровесників. Я добре навчалась, була активною і розвинутою дівчинкою, практично ніколи не скаржилась на здоров'я.

Ніхто і ніколи не розповідав мені про Бога. Мама мала гарну роботу, де її поважали. Вона по можливості приділяла мені увагу, але відповідати на всі мої запитання у неї не вистачало часу, та й сама вона ще тоді не задумувалась над питаннями віри в Бога. Але вже з дванадцяти років у мене виникало багато запитань: «Звідки я прийшла? Що буде зі мною, коли я помру?». Я ніяк не могла повірити в те , що після смерті десь зникну. Не може бути, щоб моє єство просто раптово перестало існувати. На ці та інші запитання ніхто мені не міг дати задовільної відповіді. Я читала багато книг, запитувала у дорослих, але ще більше заплутувалась.

Одного разу я серйозно захворіла і ці всі запитання почали мене хвилювати ще більше. Стан здоров'я погіршувався. У вісім років у Києві мені зробили операцію на селезінці через її великі розміри. З невідомих на початку хвороби для лікарів причин, починаючи з 12 років, через кожні півроку я проводила цілі тижні в реанімації з шлунковою кровотечею, і кожен раз її було все важче зупинити. У мене був великий страх перед смертю і саме тоді в моїй голові знову і знову з'являлись запитання, на які я не отримувала відповідей. Ні моя сім’я, ні лікарі не розуміли, звідки і чому у мене така хвороба. Зараз я розумію що ці страждання були для Божої Слави.

Якось в палату зайшли незнайомі мені люди і почали гарно співати пісні про Бога. Вони розповідали мені про Того, Хто любить так сильно, що віддав за мене Своє життя. Він бажає, щоб я жила вічно, а це означало, що я не перестану існувати. Більше того, мене чекає чудове майбутнє з Богом, якщо я довірю Йому своє життя. Моя мама плакала, а я роздумувала. Пізніше, коли ці люди вже пішли і всі спали, через лікарняне вікно я вдивлялась в чорне зоряне небо, яке тієї ночі здалось мені особливим, таким гарним, як ніколи, і вперше звернулась до Бога, до Того, про Якого я дуже мало знала: «Якщо Ти є, то допоможи мені, дай відповіді на всі мої запитання. Якщо Ти продовжиш моє життя, то допоможи його прожити для Тебе».

Це був початок мого слідування за Богом. Тоді мені було всього 13. Далі Господь поведе мене нелегким шляхом. Попереду було ще три операції, боротьба між життям і смертю і багато чудес, свідками яких були не тільки люди, котрі не знають Бога, але й моя церква. Та найбільшим дивом у моєму житті було моє навернення до Бога.

Я з великою вдячністю Господу згадую ті важкі часи і славлю, славлю Його за цю хворобу, адже вона стала моїм шляхом до Бога.

Іноді я дозволяю собі порівняти свої переживання з стражданнями та випробовуваннями Йова. Читаючи цю книгу Біблії, я зрозуміла, що все, що стається у нашому житті, має свою ціль. Приповісті Соломона 16:4 «Все Господь вчинив ради цілей Своїх». Я вірю, що для кожного з нас є певна ціль і призначення в житті. Поки людина не виконає свого призначення, вона не перейде в «інший світ». Не обов’язково це призначення повинно мати активний вираз, в конкретних діях, воно може бути в якійсь мірі пасивним (наприклад, смерть маленьких діток, які не встигли нічого зробити, а вже виконали своє призначення).

Господь повернув мені життя, а значить, Він ще хоче діяти через мене.

Господь побуджував мене шукати істину. Одного разу мені приснився сон… Я в чужому місті, все якесь сіре, навіює страх, навколо темрява. Але ось я підходжу до будинку, який бачу вперше; він дуже відрізняється своїм сяйвом і побудовою від інших будівель і все всередині мене говорить: «Це те, що ти шукаєш». І тоді я підіймаю голову і бачу сяючі слова «Я ЧЕКАЮ НА ТЕБЕ!».

Цей сон надихнув мене до ще більших пошуків. Тепер я молилась, щоб Господь привів мене туди, де є Його діти, люди, котрі більше знають про Нього, ніж я.

І це сталось одного осіннього вечора, коли мене запросили на служіння. Якась незвична атмосфера, тепло і світло наповнювали тут моє серце. В той вечір я не пропустила жодного слова, роздумувала і Господь ніжно торкався мого серця. Потім я згадала сон і, коли почула заклик, я вже не мала сумніву про те, що настав час раз і назавжди довіритись своєму Богу. Я щиро жалкувала про гріх, який отруював моє життя до цього часу, про свої вчинки і слова. Я попросила у Нього пробачення, і Христос простив мене, я в це вірю – я відчула себе птахом, вивільненим зі страшної клітки гріха. Сам Бог прийняв мене в Свою сім'ю – а це найбільше щастя, яке може отримати людина на землі.

Це був новий день народження. Тепер Бог став Господарем мого життя і дав відповіді на всі хвилюючі мене запитання. Тепер я не боюсь смерті і не боюсь дивитись в майбутнє, тому що довіряю моєму Господу, Який обіцяє привести мене в небеса після смерті.

Незабаром до Бога прийшла моя мама, і ми довго молились за батька, який не хотів усвідомити Божу милість до нашої сім’ї і до нього. Та перед смертю (він помер, коли йому було 52 роки у 2007 році), коли здоров'я його було підірване страшною онкохворобою, він визнав свій гріх і відкрив своє серце для Христа. За це ми дуже вдячні Богу і я надіюсь на зустріч з прощеним батьком в небесах.

З часу мого навернення минуло вже 19 років. Господь ніколи не залишав мене, Він веде мене Своїм шляхом, і я ніколи не жалкувала про прийняте рішення слідувати за Ним.

Йшов час, і протягом семи років після того, як я стала членом Божої сім’ї, я дуже рідко зверталась до лікарів. Здавалось, хвороба мене залишила. Але попереду було ще багато випробовувань та милостей Божих.

Це сталося одного весняного ранку 1999 року. Прокинувшись вранці, я відчула велику втому і слабкість, потім – запаморочення і нудоту. Я не могла зрозуміти, що зі мною відбувається, мені зовсім не хотілося вірити в те, що це стара хвороба дає про себе знати. Адже минуло вже так багато часу після останньої операції, і я відчувала себе вже цілком здоровою людиною, яка не обмежувала себе ні в чому. З цими думками і сильною слабкістю я пішла на роботу. Але мені ставало все гірше і гірше. Вже через кілька годин мені стало зовсім погано і я зрозуміла, що це серйозніше, ніж просто втома. «Можливо в мене просто понижений тиск», - сказала я своєму начальникові, коли відпрошувалась додому. Він дозволив мені відпочити до обіду.

Я прийшла додому, де нікого не було, бо вже кілька днів тому мої батьки поїхали в село. На ліжку я відчула, що просто провалююсь у якусь темряву. Я обережно підвелась і попросила сусідів викликати швидку, котра відвезла мене до лікарні. Там я ще кілька годин, ледь волочивши ноги, проходила всі обстеження перед тим, як потрапити до кабінету гастроентеролога, який і підтвердив те, чому я не хотіла вірити. З мене хлюпнуло близько двох літрів червоної рідини. Сумніву не було – це кровотеча і дуже сильна. Лікар був дуже зляканий, мене одразу ж поклали в реанімацію, але чомусь не одразу приступили до лікування. Мені ставало все гірше і гірше. Через півгодини приїхала дружина пастора, і вона вже потурбувалась про те, щоб мене почали лікувати. Але вже до вечора загальний стан погіршився – я багато спала, а коли прокидалась, то відчуття великої слабкості не давало мені навіть відкрити очі. Я чула, що біля мене бігають стурбовані лікарі, в двох руках капають якісь розчини.

Минула година, яка тягнулась майже вічність для тих, хто чекав з реанімації добрих новин про мене. На вулиці темніло, вже давно викликали професора з Хмельницького, який мав оперувати мене, але він десь затримувався. Я чула далеке відлуння розмов лікарів, які стояли поруч: «Справи дуже погані, мабуть ми втратимо її, тиск падає і гемоглобін все нижчий і нижчий». І тоді, дуже напруживши свої сили, я почала подумки звертатись до мого Господа. Я чітко пам’ятаю мої слова і потішаючу відповідь Господа.

- Господи, я ж не готова, я ще так мало зробила для Тебе. Я дуже хочу жити!

В моїй пам’яті почали вимальовуватись одна за одною картини розмов, різних справ з людьми.

- Господи, прости, що я так несправедливо поводилась з багатьма. Адже всі ці непорозуміння, образи, такі нікчемні перед картиною вічності. Дозволь мені виправитись. Я не готова помирати!

Я не знаю, скільки часу минуло, можливо, кілька секунд, чи хвилин, можливо, кілька годин, але я наче знову прокинулась від ніжного дотику мого Господа і почула заспокійливий теплий голос: «Ти готова».

- Так, Господи, але я нічого не зробила для того, щоб приготувати себе для вічності, але Ти все зробив, Ти помер за мене і Ти зараз живий, і Твоєї смерті достатньо, щоб прийняти мене до Твоїх осель.

Такі думки роїлись в моїй голові, мені стало дуже спокійно і радісно. Я вже не відчувала ніякого болю та й взагалі я вже давно не відчувала свого тіла і нікого не бачила навкруги. Тільки я і Господь – цього відчуття неможливо забути.

Все… більше я нічого не пам’ятаю… Я прокинусь аж вранці, коли мене будуть будити лікарі. Але поки про це говорити зарано. Я навіть не могла собі уявити, що відбувалось навколо мене. Про це мені розкажуть набагато пізніше….

Нарешті приїхав професор з Хмельницького, якого всі так довго чекали. Він розпочав операцію, яка тягнулась довгих 3,5 години. Вони знайшли вену, котра спричинила кровотечу, прошили її, таким чином зупинивши кровотечу. Але вже було надто пізно – всі життєві показники були майже на нулю.

Лікар-анестезіолог кілька разів виходив до рідних і до пастора, коментуючи хід операції. Але зараз він вийшов зі страшною новиною і одразу, чомусь минувши батьків, звернувся до пастора Михайла Олександровича зі словами: «Ми зробили те, що могли, тепер її можна навіть не зашивати, у неї немає ніяких шансів на життя. Тиск на нулю вже кілька годин, а це означає, що, якщо вона і прийде до свідомості, що практично неможливо, то буде мати серйозні проблеми з розумовим розвитком та фізичним станом». Це стається з головним мозком людини, коли до нього не поступає кров хоча б протягом 5 хвилин. Адже внаслідок цього наступає кисневе голодування, що може призвести до відмирання клітин головного мозку. А в моєму випадку вона вже 5 годин нормально не циркулювала.

- І звідси випливає запитання : «Чи взагалі їй потрібне таке життя?»

Вислухавши його, пастор сказав: «Все таки зашивайте, а ми будемо молитися». Того вечора про моє повернення до життя молилась вся церква. О, що це була за молитва! Мені пізніше розповідали, що церква давно вже так однодушно та щиро не молилась, як того вечора. До неба підносились молитви і сльози навіть тих людей, які мало або зовсім мене не знали.

І Бог почув і дав відповідь. Вже пізно ввечері життєві показники стали відновлюватись. Професор закінчив свою справу і поїхав, не маючи ніякої надії на успішний результат його операції. Пізніше він говорив, що сам до кінця не розумів, що або Хто ним керував, щоб все таки закінчити цю операцію, яка, чисто по людських мірках і мірках медицини, була приречена на невдачу.

Але Господь розпорядився по-іншому, і Його воля не співпала з прогнозами лікарів. Він зробив справжнє диво , яке було явним для моїх рідних, знайомих і лікарів.

Наступного ранку на запитання, як мене звати, я дала чітку відповідь. Я залишилась живою і, більше того, мій мозок не зазнав вад.

Пройде ще кілька тижнів перед тим, як я піднімусь з ліжка, а потім ще кілька місяців, коли я повернусь до нормального життя….

Я пам’ятаю той сонячний, теплий травневий день, коли мене вперше вивели на вулицю, після довгих тижнів лікарняної палати, де мої очі звикли до лікарняних сутінків. Я йшла сама, мої очі мружились від яскравого сонячного світла. Здавалось, оживала вся природа. Того дня я подякувала Богу за своє нове народження в цей світ і пообіцяла Йому присвятити до останнього подиху все своє життя, яке Він подарував мені.

Бог відновив мої сили дуже швидко, я знову могла радіти життю, але тепер ні на хвилинку не забуваючи Того, Хто мені його подарував.

Господь благословляє мене не тільки духовно, але й фізично. Зараз Він дає мені багато сил і здоров'я служити для Нього, виконуючи своє головне призначення – прославляти Його, розширюючи межі Його Царства на землі. Господь мені дав чудову сім'ю: чоловіка Володимира, який також щиро любить Бога (зараз він є пастором церкви у смт Ярмолинці Хмельницької обл.), і донечку Софійку, якій зараз 7 років.

Також три роки тому, Господь дав нам ще й синочка. Проводячи літні табори в школах-інтернатах, я давно мріяла допомагати дітям-сиротам, і тепер у нашій сім’ї виховується 7-ми річний Михайлик.

Бог дав мені гарну вищу духовну і вищу світську економічну освіту. Маю роботу в Біблійному Коледжі, викладаю на факультеті «Християнська освіта» та «Церковне служіння». Два роки тому я почала працювати в Міжнародній громадській організації "Наша спадщина" бухгалтером, також працюю бухгалтером і в помісній церкві. У церкві я маю улюблене служіння серед діток і підлітків в таборах та в клубі.

Зараз у мене є бажання допомагати в єднанні і професійному зростанні бухгалтерів-християн, до цього ми і йдемо з новоствореною командою Асоціації бухгалтерів-християн.

Великим благословенням для мене було і є – пізнавати Бога, все більше усвідомлювати свою повну залежність від Нього. Мій розум, почуття і воля підкорені Йому, а це для мене є справжнє щастя.

Особливим для мене є вірш з книги Єреміі 29:11 «Бо Я знаю ті думки, які маю про вас, - говорить Господь, - думки спокою, а не на зло, щоб дати вам майбутнє та надію».

Я не знаю, що Господь приготував для мене в майбутньому, але я довіряю Йому і спокійна, тому що маю дивного Небесного Друга, Господаря всього – всіх обставин, всіх людських сердець.