Інтерв'ю: пастор Ігор Михайлович Андрухов

- Розкажіть про себе.

Народився я в с. Привороття Кам’янець-Подільського району Хмельницької області в сім’ї, де про Бога знали і вірили в Нього. Мати відвідувала сільську баптистську церкву, завжди говорила нам про Бога. При кожній можливості старалася вести в Дім молитви не тільки вселі, а і їхати в місто на богослужіння. Батько не мав нічого проти, але в Ісуса Христа не вірив, він і до сьогодні ще вагається, не став надорогу спасіння. Сестра лежала 7 років (параліч) і лікарі сказали батькам, що їм не можна народжувати дітей, тому що всі діти будуть такі. Мама говорила, що це тільки з однієї причини – вона з дитинства ходила в церкву, а потім вийшла заміж за невіруючого хлопця. І, на її думку, тому дитина народилась хворою. Вона дуже багато молилася і просила в Бога прощення, а коли завагітніла вдруге, то дуже переживала. В лікарні була одна лікарка, яка підтримувала її і говорила, що в неї такий хлопець народиться, що буде на всю лікарню. І народився я вагою 4 кг. А потім через 4 роки народився брат. Мама і досі каже, що це Бог її за непослух покарав. З цим я десь можу згодитися, а десь ні, тому що, якби Бог нас карав за всі гріхи, то нас би вже не було. Коли мені виповнилося 3 роки, сестра померла.

Дитинство в нас було, як у всіх дітей, хіба тільки я намагався не робити гріхів тих, що робили однолітки, тому що боявся Божого покарання.

Коли я став повнолітнім, тохотів закінчити курси водія, але не виходило, бо вже потрібно було йти в армію. Тоді ми всі разом з мамою молилися і, на моє здивування, військкомат дав згоду, щоб мене взяли на курси водія, які я згодом закінчив в Хмельницькому ДТСААФі.

До лав армії призвали на три роки, як моряка, але через хворобу я відслужив тільки два. Повернувся додому теж, до речі, по молитві мами, тому що однолітки, з якими я навчався, йшов в армію, казали мені: «Ми будемо служити два роки, а ти ― три». Але Бог так дав, що я навіть раніше прийшов, ніж вони. Пізніше пішов і раніше прийшов.

Коли повернувся додому, молився про те, щоб Бог уздоровив, бо в мене була виразка дванадцятипалої кишки. Хвороба довго про себе нагадувала. Я молився, щоб Бог уздоровив, і моя молитва була почута, відтоді я фактично не відчуваю ніякого болю. А ще, коли зробили рентген, там вже не виявилось нічого.

- Ви просто молилися, чи був якийсь курс лікування?

Я і молився, і проходив курс лікування. Коли спілкувався зі своєю лікаркою, я запитав її: «Катерино Володимирівно, Ви вірите в те, що Бог уздоровив мене?». А вона відповіла «Так, без Бога ми нічого не можемо робити».

- Чи було у Вас якесь служіння, коли Ви повернулись з армії і прийняли хрещення?

Я співав в молодіжному хорі. Під час армії я ближче познайомився з своєю теперішньою дружиною через листування. Ми разом вчилися у школі в 9-10 класах. Вона з іншого села, але навчалася в нас.

- Чи була на той час Ваша дружина християнкою?

Так, вона в 1987 році прийняла хрещення.

- А що Вас побудило написати їй?

Моя мама і її мама (теж віруюча) мали спілкування між собою, провідували одна одну. І коли мама написала мені листа - згадала, що була в Тоні (теперішньої тещі) і Вірочка приїхала. Вони спілкувалися і так вона мені нагадала про те, що є така Вірочка. Тоді я написав листа, як кажуть «була не була».

Мені залишилось ще десь півроку дослужити і ми переписувалися. Коли прийшов вже з армії додому ― зустрічалися. Демобілізувався я в квітні 1991 року, а в червні прийняв хрещення. 17 травня 1992 року ми одружилися.

В 1993–му Бог подарував синочка Максима, якому ми були дуже раді і який виростав на очах нам на радість. Намагалися завжди відвідувати церкву, ніколи не пропускали зібрання.

В 1997 році дружина була керівником недільної школи, а я співав в молодіжному хорі церкви, потім ― в основному. В 1997-му мені запропонували дияконське служіння. Ми з дружиною молились, щоб Бог Сам підказав, що робити, і Він явив Свою волю. Коли ми зрозуміли, що, дійсно, це є Божий поклик, я прийняв дияконське служіння.

В тому ж 1997 році в нас народився ще один хлопчик - Давид. А в 1998 році Бог подарував нам донечку. Коли їй було три місяці, зі мною трапилась досить серйозна автомобільна катастрофа. Важкі тілесні ушкодження отримали люди з іншої машини. Я їхав з братом і двома жінками з села. В нас все обійшлося легше: я фактично не травмувався, брат розбив чоло, а жінка, яка позаду сиділа, зламала руку. Приїхала міліція, відкрили на мене кримінальну справу, могли дати 3 роки позбавлення волі. Знову молились. Пастором був Іван Федорович Ціхоцький, і коли я до нього звернувся за порадою, тому що багато хто казали, що потрібно заплатити, то він відповів, що не потрібно нічого платити, будемо молитись. Суд тягнувся майже рік, але так Бог дав, що якраз була амністія і я під неї підлягав. Звинувачення скасували, тільки відремонтував дві машини: одну – бо це була машина чоловіка сестри, за другу виплачував гроші. Ще були великі переживання, бо зарплата в мене зменшилась, а потрібно оплачувати лікування людей, які потрапили в лікарню. Але, з Божою допомогою, ми це перенесли.

В 2000 році ми брали участь в братерській розширеній раді з дружинами. Там запропонували дві кандидатури на пастора нашої церкви, тому що пресвітер, який був, збирався їхати до Америки. Одним із кандидатів був я. Ми знову молились і в грудні 2000 року я прийняв служіння пастора. Від того часу й до сьогодні, тільки з Господньою допомогою, я звершую це служіння.

- Чи було у Вас бажання бути пастором? Адже багато служителів вважають цю працю дуже важкою та відповідальною…

Я розумію одне – відповідальність велика. Коли запропонували, я не одразу погодився. Однак минув деякий період часу, коли ми молилися, спілкувалися з братами, які були зі мною і в радості, і в горі, за яких я дякую Богу. Вони казали: «Як ти думаєш, Хто тебе кличе на служіння?». Це були слова друзів. Вони сказали: «Ми віримо, що Бог хоче, щоб ти прийняв це служіння». Одного разу, коли у мене запитали про моє рішення, я погодився, сказав, що, з Божою допомогою, я готовий нести його.

- Коли Ви стали пастором, були труднощі, через які у Вас «опускались руки»? Чи важко вам зараз нести служіння?

Труднощі, як і у всіх людей, були. Але великих перешкод не було. Просто Бог вів по цій дорозі. Навіть, якщо траплялось незначне випробування, Бог проводив через нього. Я несу це служіння з радістю, розуміючи, що нагороду Бог приготував тим, які вірно служать Йому. Сьогодні я можу сказати, що це моє призначення. Я бачив такі моменти в житті, коли людина сама не дала би ради, але Бог допомагав. Він дає мудрості в різних питаннях, тому що робота з людьми ― це дуже важко. Набагато легше працювати з камінням, тому що ти його поставив ― воно мовчить і не рухається. А до кожної людини потрібний особливий підхід. Я намагаюсь приймати до уваги думки людей, але роблю все, щоб, в першу чергу, був задоволений Бог. Тому, що Біблія каже, що ні апостоли, навіть Христос людям не догодили. Апостол Павло каже: якщо догоджати людям, неможливо бути слугою Христа. Я мушу догоджати Ісусу Христу.

- Скільки часу у Вас займає служіння? Чи підтримує сім’я?

Я служіння намагаюсь не пропускати. Хіба що на те є вагомі причини. Я позмінно працюю на залізничному вокзалі: один день з восьмої вечора до восьмої ранку, а другий - з восьмої ранку до восьмої вечора і два дні дома. Слава Богу, колеги розуміють мою потребу перебувати на служінні, завжди готові помінятись змінами. Від сім’ї ніколи не було ніяких нарікань, що пізно приходжу додому, вони з розумінням ставляться до мого служіння. Можливо, на початку, коли став пастором, менше було тих, хто «підставляв плече» в служінні, але зараз є багато братів, які пропонують допомогу і ніколи в ній не відмовлять.

- Як розвивається церква?

Ми маємо дві дочірні церкви у місті і по селах утворились групи, деякі з них стали церквами. В церкві молодь більше проявляє себе в служінні, ведуть служіння прославлення, збираються для вивчення Біблії в малих групах. Сестри також мають малі групи з вивчення Біблії. Проводимо табори, яких раніше не проводили, бо був інший час. А сьогодні ми маємо привілей таке робити. Ще кожної суботи команда відвідує інтернат в селі Оринін, зустрічається з дітьми. Ця справа проводиться вже декілька років.

- Тобто, Ви підтримуєте молодь у їхній праці?

Так, я їм завжди говорю, щоб давали пропозиції, я готовий підтримати. Тому що життя йде і ми не можемо стояти на місці. Але потрібно, щоб в цьому не порушувались баптистські догми.

- У в кожній церкві є свої благословіння, є труднощі. Чи є у Вас зараз такі переживання, такий біль, за що Ви хвилюєтесь найбільше і за що молитесь?

Ми вже напевно рік молимось і хочемо, щоб церква була розділена по групах. До цього часу ми ніяк не можемо це втілити. Питаєш людей ― мають бажання, а коли доходить до справи – нема чіткого бачення. Я вірю ― якщо на це буде воля Божа ― з часом малі групи будуть. Приємно, що є молодіжні групи з вивчення Біблії і церковний розбір Божого Слова щоп’ятниці, який відвідують до 70-ти чоловік.

- Чому Ви вважаєте, що поділ на групи потрібний?

Бував на багатьох конференціях, де брати ділилися свідченнями стосовно цього. І я сам в цьому пересвідчився, тому що був один період, коли ми мали тиждень молитви, розбили по групах людей і збирались по дільницях. Люди ділились своїми переживаннями, ми молилися разом, бажаючі поставили багато запитань, на які ми намагались разом відповісти. Малі групи – це потрібна справа. Молимось про це, є література для вивчення, хочемо ще придбати. Є плани розпочати справу в районі цукрового заводу з людьми, які там проживають. Чекаємо весни, щоб зробити там євангелізацію, а після того розпочати цю справу.

- Що б Ви побажали людям, які хочуть прийняти пасторське служіння?

Зі свого досвіду скажу, що справа з людьми нелегка. Якщо вам пропонують стати пастором, перш за все, потрібно вирішити з Богом, чи зможете ви працювати в цьому служінні. Багато залежить від того, чи вміє брат спілкуватись з іншими. Якщо служитель не може спілкуватись з людьми, говорить різко ― з такою рисою важко нести служіння, бо до кожного потрібен свій підхід. Таке важливе питання потрібно вирішувати з Богом. Це моє бачення. І ще, варто подивитися взагалі, якщо він несе якесь служіння, як в нього йдуть справи. Написано: якщо ти в малому вірний, то над великим Христос поставить. Якщо якусь справу він робить і в нього все йде благословенно, то я вірю, що, з Божою допомогою, такий брат зможе нести служіння пресвітера.

- Чи є у Вас улюблене місце з Біблії, яке у важкі хвилини нагадує про Ваше покликання, підбадьорює?

Приповісті Соломона 3:6-7: «Пізнавай ти Його на всіх дорогах своїх, і Він випростує твої стежки. Не будь мудрим у власних очах, - бійся Господа та ухиляйся від злого!»

Ці слова мене супроводжують в житті, Дух Святий нагадує, що потрібно надіятись на Господа, ніколи не покладатись на свій розум. Щоб було благословенне життя, потрібно пізнавати Господа на всіх дорогах своїх. І ще, ніколи не вважайте себе дуже мудрим, не ставте себе вище за інших. Не той благословенний, що сам себе хвалить, але той, кого хвалить Бог. Похвалу потрібно чекати тільки від Бога.

- Про що Ви мрієте? До чого прагнете?

Серце радіє, коли бачиш, що грішники приходять до Бога. І ціль не тільки моя, але і кожного служителя – щоб люди могли навертатись до Господа. А з свого боку – щоб людям, які блукають в житті без Господа, донести Слово Боже. Намагаюсь звіщати їм про спасіння, показувати Господа так, як можу, як вмію.

Ціль – щоб були нові люди в помісній церкві, щоб Царство Боже ширилось. Ми маємо таке зручне розташування, що нас не минають гості. Лише в лютому нас відвідали три церкви. І цієї неділі знову чекаємо молодь з Житомирщини. Це добре, що можемо приймати людей, мати служіння разом з ними.

Будівництво на другому місці. Хочемо будуватись, тому що не маємо недільних класів, приміщення, де б молодь збиралась для спілкування за чаєм. Мусимо стільці в залі розсувати, потім зсувати, тобто є плани в цьому році будувати ще одне приміщення. Вже розпочали. Туалети вже є. Бог дасть сил, але все впирається в фінанси… А спасіння грішника фінансів не потребує – тільки наших сил.